Утворення гумусових речовин у ґрунті є необхідною умовою і засобом одержання рослинами елементів живлення, а також створення оптимального екологічного середовища в ґрунтовому профілі. Гумус містить багато біогенних елементів, є джерелом вуглекислоти і, отже, визначає в значній мірі рівень ґрунтової родючості. Все це впливає на умови зростання природної і культурної рослинності, на інтенсивність приросту біомаси, визначаючи умови життя тварин і людини.
Останніми роками проблема поліпшення гумусного стану ґрунтів набула світового значення. Особливу стурбованість вона викликає в Україні. В структурі орних земель чорноземні ґрунти становлять 67,7%, найважливішою частиною органічної речовини яких є неповторний продукт еволюції природи – гумус, який тисячоліттями відігравав вирішальну роль у виробництві основних продуктів споживання. Проте внаслідок екстенсивного використання чорноземи України втратили значну частину гумусу.
Саме тому необхідно згадувати загальновідомі шляхи відновлення втрат гумусу, які б забезпечували перевагу процесів гуміфікації над мінералізацією та створювали можливість підтримання бездефіцитного балансу гумусу в ґрунтах орних земель. До них належать застосування органічних добрив, хімічних меліорантів, посівів багаторічних трав і сидератів, приорювання стерні та соломи зернових культур, мінімізація обробітку, створення оптимальних співвідношень культур у сівозмінах.
Отже, використання сидератів дає можливість вирішити ряд агроекологічних питань: поповнення ґрунту органікою й поживними речовинами, утилізації важкорозчинних сполук фосфору з нижніх горизонтів, зменшення втрат вологи і рухомих поживних речовин у ґрунті, зменшення втрат ґрунту від ерозії під суцільним покривом стеблостою, зниження забур’яненості посівів, поліпшення агрофізичних параметрів ґрунту завдяки розпушенню його глибоких шарів, а при відмиранні коренів – створення вертикального дренажу, покращення біологічної активності ґрунту.
При заробці зеленої маси сидератів у ґрунті переважає мінералізація сполук азоту, частина його втрачається, а при приорюванні соломи без додаткового внесення азоту відбувається іммобілізація азоту ґрунту. Обидва процеси небажані. Найкращі результати одержують при поєднанні двох способів альтернативного удобрення органікою. Після подрібнення і загортання у ґрунт соломи потрібно висіяти сидеральні культури. Ґрунт поповнюється органікою з двох джерел – соломи та зеленої маси. Крім того, сидерати, їх коренева система та зелена маса сприяють і прискорюють мінералізацію соломи.
Сумісне використання зелених добрив і соломи створює оптимальні умови розкладу органічної речовини, який відбувається при співвідношенні вуглецю до азоту (C:N) у межах 20-25:1, забезпечуючи вищий коефіцієнт гуміфікації.
Рослини-сидерати виконують такі функції:
■ завдяки розвиненій кореневій системі розпушують ґрунт;
■ своїми довгими коренями дістають з глибоких шарів ґрунту натуральні мінеральні елементи;
■ корисна мульча , що пригнічує ріст бур’янів;
■ корм для хробаків і мікроорганізмів;
■ відновлюють ґрунти, які зазнали ерозії;
■ захищають ґрунт від надмірного нагрівання влітку і переохолодження взимку, а також від руйнування і вивітрювання родючого шару;
■ захищають молоду розсаду культурних рослин від жаркого сонця;
■ очищають ґрунт від деяких хвороб і шкідників;
■ утримують органічні поживні речовини у верхніх шарах ґрунту.
На сидерат варто вирощувати культури наступних біологічних груп, а також різноманітні сумішки культур:
Бобові (конюшина, люцерна, еспарцет, горох, нут, боби, соя, сочевиця, вика, серадела, люпин, квасоля) – ці рослини збагачують ґрунт азотом, а їх корені розпушують ґрунт.
Злакові (пшениця, жито, тритикале, ячмінь, овес) – найбільш доступні, швидкорослі. Також добрими швидкорослими є соняшник, кукурудза, гречка, фацелія.
Капустяні (хрестоцвітні – ріпак, свиріпа, редька, гірчиця) – прекрасні ранні сидерати.
У виробничих умовах відразу після збирання основної культури виконують поверхневий обробіток ґрунту і висівають культури на сидерат. За посушливих умов обов’язково треба виконати до- і післяпосівне коткування ґрунту.
Коефіцієнт використання азоту зелених добрив першого року дії вищий, ніж з перегною, тому внесення азотних добрив під час приорювання сидератів недоцільно, а фосфорно-калійних – необхідно. Якщо зелені добрива представлено бобовими культурами, добрива взагалі не вносять або вносять тільки фосфорно-калійні, призначені для основної культури.
Використовуючи на зелені добрива злакові культури, варто третину або половину дози азоту та всю фосфору і калію, призначених для основної культури, внести під сидерат. Біомаса сидерату в такому випадку збільшується удвічі.
За використання на сидерат капустяних культур необхідно пам’ятати, що біомаса редьки олійної, ріпаку, суріпиці та інших культур визначається наявністю в ґрунтi азоту і рівнем родючості ґрунту. За низьких запасів азоту і на бідних ґрунтах капустяні культури на сидерати не дають врожаю зовсім.
Варто зазначити, що пізнє скошування сидератів призводить до формування потужного задерев’янілого стебла, кореневої системи та визрівання насіння, що спричинює складнощі в розпушуванні ґрунту, засмічення ділянки насінням та його неконтрольоване проростання.
Їх потрібно зрізати в період бутонізації до початку цвітіння, доки вони не встигли утворити тверде стебло. Молоді та свіжі рослини багаті на азот, швидко розкладаються і виділяють його. Зрілі культури багаті на вуглець та бідні на азот. Мікроорганізмам, які розкладають їх, бракує азоту. Цей недолік вони компенсують, забираючи ґрунтовий азот у рослин.
Ефективність сидератів визначається як прибавкою врожаю, так і зменшенням внесення мінеральних добрив і найбільше проявляється на 3-4-5 роки після їх висіву.
Вікторія Олійник
